Богдан Хмельницький

Ім’я Зиновія-Богдана Хмельницького (27 грудня 1595 р. (6 січня 1596 р.), Суботів – 27 липня (6 серпня) 1657 р., Чигирин) – політика, полководця, творця та першого гетьмана Української козацької держави в 1648–1657 рр., відоме кожному українцеві. Його діяльність в добу національно-визвольних змагань 1648–1657 рр. описана багатьма дослідниками. Однак багато фактів з життя «Богом даного» українцям гетьмана до 1648 р. історикам невідомі, або інформація про них обмежена, суперечлива, а іноді й дуже розмаїта. На нашу думку, слушними є словами Михайла Грушевського, що біографія гетьмана «настільки ж убога на реалії і безсумнівні факти, наскільки багата на легенди».

Місцем його народження вважається хутір Суботів на Чигиринщині, що належав його батькові – шляхтичу Михайлу Хмельницькому. Про початкову освіту Богдана Хмельницького нам не відомо, але пізніше він навчався в Львівській єзуїтській колегії, де опанував класи граматики, поетики і риторики. У 1620 р. разом з батьком брав участь у битві під Цецорою, під час якої його батько загинув, а сам він потрапив у турецькій полон. Після повернення з неволі проживав у Суботові, вступив до Запорозького Війська, брав участь у походах. Неодноразово у складі спеціальних депутацій відстоював захист козацьких вольностей. У 1646 р. у складі делегації козацької старшини вів перемовини з Владиславом ІV про організацію морського походу на Порту та збільшення козацького реєстру до 12 тисяч (план не було реалізовано через стійкий опір магнатів). У цей час розпочалися суперечки Богдана Хмельницького з чигиринським підстаростою Данилом Чаплинським, якого всіляко підтримував чигиринський староста Олександр Конецпольський. Після ґвалтовного «наїзду» Чаплинського на хутір Суботів, безрезультатних пошуків постраждалим справедливості та його подальшим арештом та ув’язненням, Богдана Хмельницький з невеликим загоном прибуває на Січ та проголошується гетьманом.

Так розпочався новий період життя не лише Богдана Хмельницького, але й всього народу, який зробив свою заявку на створення незалежної Української козацької держави.

Володимир Сосюра

Він представляв в українській літературі 1920-х років неоромантиків, які несли читачам життєствердження, драматизм, патетику, стихію.

Навіть найбуденніша річ у них набувала піднесення. А в ту революційну добу їхні твори наповнювалися гострим конфліктом і напруженим сюжетом, “препаруванням” внутрішнього світу героя у виняткових ситуаціях.

“Талановитий і свіжий, інколи курйозний, завжди експансивний і щирий, Володимир Сосюра належить до поетів, за якими ходить популярність, яких знає, визнає й вітає “масовий”, “широкий” читач”, – писав Микола Зеров. На тому ж акцентував Юрій Лавріненко: “Ніхто з поетів-”двадцятидесятників” не міг і мріяти про таку міру популярності серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра – цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою”.

Дитячі роки минули в селі Третя Рота, яке він описав в однойменному автобіографічному романі.

У 1918 році став козаком 3-го Гайдамацького полку Армії УНР; восени 1919-го – в полоні денікінців, а з лютого наступного – вже в лавах Червоної армії, курсант політичних курсів, політпрацівник; інструктор преси при ЦК КП(б)У. Навчався в Комуністичному університеті імені Артема, на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти. Старший науковий співробітник Інституту мови і літератури АН УРСР, літературний працівник партизанського штабу, кореспондент фронтових газет.

Перші вірші російською й українською мовами з’явилися в пресі 1917 року, наступного вийшла збірка “Пісні крові”. Існує гіпотеза, що гроші на неї дав командир Омелян Волох, а широко відомий вірш “Комсомолець” первісно називався “Гайдамака” (входив у ту збірку) і містив слова: “Я – гайдамака. Стріляй!”

За життя поета вийшло понад 80 видань. Найпомітнішим із 1920-х років вважають поему “Махно” (1924). Великої популярності здобули історичні поеми “Тарас Трясило” і “Мазепа”, в якій автор художньо осмислив образ гетьмана, намагався розкрити психологію його особистості як борця за Україну.

Спадщина Сосюри постійно ревізувалася владою і самоцензурою. Наприклад, поеми на біблійну тематику “Каїн” (1948), “Мойсей” (1948), “Христос” (1949) за життя поета не побачили світ. Із творів вилучалася національна символіка і проблематика, згадки про участь у визвольних змаганнях заклики любити мову.

Так, в поемі “Червона зима” (1921-й) образ “блакитний бій сердець” став “гарячим”, а “золотосиній сон” – “золотобарвним”. Неабияких проблем приніс авторові вірш “Любіть Україну” (1944). 2 липня 1951 року в газеті “Правда” з’явилася стаття “Про ідеологічні перекручування в літературі” із жорстокою критикою вірша. Іван Багряний у передмові до українсько-англійського видання вірша “Любіть Україну” у видавництві “Україна” (1952, США) писав: “Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу”. Через такі конфлікти письменникові доводилося “каятися” і “спокутувати вину” перед владою, якою він також іноді й обласканий: лауреат Сталінської (1948, за збірку поезій “Щоб сади шуміли”) і Шевченківської премій (1963, за книги лірики “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”).

Помер 1965 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Василь Стус

1938, 6 січня – у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13  провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

  Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності” 

Був наймолодшою четвертою  дитиною в родині.

Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк).

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. 

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба.

За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого  Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. - 1980. - № 58).

Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».