1922 - 2004

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватці Казанківського району, Миколаївської області, в родині хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Учасник Великої Вітчизняної війни. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950 — 1961 рр. — заступник головного редактора журналу "Перець", згодом заступник головного редактора журналу "Мистецтво". Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поема "Слався, Вітчизно моя!" (1958), поетичні збірки сатири та гумору "Великі цяці" (1956), "Карикатури з натури" (1963), "Коротко і ясно" (1965), "Щоб вам весело було" (1967), "Мініатюри та гуморески" (1968), жартівлива поема "Куміада" (1969), "Усмішки" (1971), книжки для дітей "Пушок і Дружок" (1957) та "Старі друзі" (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" (1958) — у співавторстві з Б. Чалим, "Іванець-Бігунець" (1963), "Як сторінка, то й картинка" (1964), "Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу" (1965), "Перченя" (1966). 

Сміху іскорки ясні...

Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий

Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана — це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ...

Високий, поставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках — наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь — справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу і свого народу.

У гумористиці Павла Глазового, в єдності віршованих історій, ситуативних подробиць, постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові...

Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше — з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину... З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне — слово, культуру, пам'ять, звичаї?

Ці тривоги чим далі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали у нових і нових віршах.Він поспішав і — встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам'ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо — і до останніх днів на землі.

Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам'ятав усе життя:

"Раз добром зігріте серце

вік не прохолоне..."

...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них "сміху іскорки ясні", які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік — добрим людям.

Життя ж — вогонь. У тім вогні

Серця людські палають,

А сміху іскорки ясні

Над полум'ям літають:

Смішні пригоди і слова,

Події та картини.

Я сам згоряю у вогні

Й збираю ті іскрини.

Якби не міг збирати я

Веселого й смішного,

Давно розпалась би душа

Під тягарем страшного.

Сонце нашої свободи

Йде все вище й вище,

Вільно дихаєм сьогодні —

Аж у носі свище...

Нам недавно комуняки

Дихать не давали,

А жінки й дівчата груди в пазусі ховали.

І до чого ж були справді

Нерозумні люди!

Не дай Боже, якась дівка

Оголила б груди, —

Їй би всипала матуся

Ще й додав би тато.

Чи не тому й дітей колись

Родилось багато?

Там, де влада потрапляє в благородні руки,

Розвиваються мистецтва,

Буяють науки,

А як вискочать угору

Бовдури й нахаби,

Їх нічого не цікавить, крім голої баби...

(Фрагмент)

Анатолій Скрипник