https://www.youtube.com/watch?v=GA3J5C9b6oQ

 Іван Миколайович Вагилевич ( *2 вересня 1811, Ясень  —†10 червня 1866, Львів) — священик УГКЦ, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч, працював як  Іван Вагилевич (Iwan Wahylewycz), а також послуговувався  псевдонімом і крипонімом -  Вагилевич Далибор, Волк Заклика.

Біографічні відомості

   Іван Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в карпатському селі Ясень (теперішній Рожнятівський район Івано-Франківської області),  в сім`ї сільського пароха (священника). Перші свої життєві науки малий Іван проходив в цьому богомзабутому карпатському селі, а наставником був його батько та місцева громада.  Згодом уже доля закинула Івана до містечка Бучач, там він й закінчив нормальну школу (початкова та початки середньої освіти -  за сьогоднішними мірками). Згодом він поступив на науку до Станиславівської гімназії, яку й успішно закінчив в 1829 році.
З 1830 по 1839 роки Іван Вагилевич продовжив свої науки у Львові в духовній семінарії.  Саме з тих пір почалося бурхливе суспільне життя свя-щенникового сина. Він захоплювався багатьма культурно-просвітницькими течіями та тогочасними постатями (історичними та культурними, яких на той час вистачалор в Галичині, починаючи від легальних і закінчуючи конспірологічними течіями). Так уже з 1833 року Іван попав під вплив Маркіяна Шашкевича, а відтак й потрапив до числа "Руської трійці". Своїми молодечими ідеями він став каталізатором в кумпанії Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича та ще кількох однодумців, які «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови.
Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(підготовлену в 1833 році) і поширювали її серед своїх однодумців. У 1835 році «трійчани» роблять спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій вони нама-галися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, і матеріали, що засуджували гноблення українців іноземцями і прославляли героїчну боро-тьбу народу за своє визволення. Проте, цензура заборонила її публікацію, а всіх упорядників цієї збірки поліція взяла під свій пильний нагляд.
Завдяки своїй діяльності на культурно-просвітницькій ниві учасники "руської трійці" стали цікавими й для інших товариств та тогочасним літераторам. Так Івану Вагилевичу вдалося познайомитися, передусім через листування, з найбільш прогресивними тогочасними особами, ученими-славістами і фольклористами: П. Шафариком, М. Погодіним, О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срезневським та іншими - від них він черпав новітні теоретичні тенденції тих часів (що пізніше зіграло злий жарт з Вагилевичем - ці постійно різні новомодні течії і зчаста досить протилежні - збивали його з пантелику і він перебував під їх враженнями). Ці знайомства спонукали Івана ще й над посиленою працею над своєю самоосвітою, він пробував-шукав себе в різних іпостасях - етнографії, археології, мовознавстві та літературі -і частину своїх проб він пробував представляти в тогочасній періодиці. Нажаль, через доволі прогресивні погляди та прихильність до руського люду - лише дещиця з його творчості попадала на очі читачам. Через ця суспільне (мається на увазі - його вищий прошарок) несприйняття - Іван разом зі своїми однодумцями вирішили спробувати випустити окремішньо свої доробки - та ще й на тій мові, яку вони вважали за їм прийнятну, й пригноблену цісарським режимом.
Захоплені відродженням української культури, а саме, української-руської мови "трійчани" в 1837 році видали  "Русалку Дністрову" - цей  програмний твір, який учинив великого розголосу на східних теренах цісарської Австрії. Ця книжечка, "зіткана" з творів українською мовою (яку в тогочасі називали руською чи мужицькою мовою) була недопущена до друку на теренах цісарщини, лише завдяки автономному (а в деяких питаннях й опонуючому цісарям)  Угорському анклаві вдалося домовитися й на світ вийшла перша офіційна книжечка українською (тобто руською мовою). Вагилевич у цій «Русалці Дністровій» опублікував свої перші наукові розвідки та художні твори, через що, як і інші члени «Руської трійці», опинився під наглядом поліції і після закінчення навчання, в 1838 році, ще довгий час був безробітним.
Поголос про "мужитцький альманах" був дуже суттєвим, як на той час, і своїм виходом він, як і словацька чи сербська Матиці (такі ж національні літературні твори ввипущні в той час в межах австрійської імперії),  ставав начае передумовою тієї "весни народів" що захопила була цісарську імперію. Істотною ще й заслугою авторів «Русалки Дністрової» стало нівелювання як "багатоязичія" та староцерковного москвофільського наріччя, натомість, впроваджувало та акцентувало в Галичині на живій народній мові, і тим самим, розпочинаючи там нову українську літературу. Загалом, можна вважати, що то був своєрідний маніфест культурного відродження західноукраїнських земель. Іваном Вагилевичем було написано до "Русалки" теоретичну розвідку щодо&nb «Народніх руських пісень» і дві поеми -«Мадей» та «Жулин і калина», окрім того частину дослідників вважають, що подані в альманаху анонімні тексти колядок, ладккань та гагілок - також були зібрані та оброблені Іваном та Вагилевичем (ймовірна їх приналежність до пера яа Вагилевича, так й Яна Головацького). Хоча «Русалку Дністровую» цісарський уряд таки заборонив і лише 250 із 1000 примірників упорядники видання встигли продати чи подарувати друзям, чи зберегти для себе - решту тиражу було конфісковано. І незважаючи на це, український люд перейнявся ідеями та тим сподвижництвом і переписуючи від руки, передавали ті текстівки з рук на руки - поширюючи свою, тепер українську, літератуну працю поміж собою.
Ці роки (1835-1844) були найпліднішими для Вагилевича, в літературно-творчому плані. Ним була створено кілька етнографічних досліджень і найважливіший його труд - «Граматика малоруської мови в Галичині» (польською мовою). Іван підгготував ще дослідницьку працю «Розправи про мову південно-руську» (яка виявилася таки неопублікованою), де де він зробив спробу діалектологічного поділу української мови на «київські» і «галицькі» говірки. А ще, Вагилевич збирав матеріали до українсько-німецько-латинського словника, монографії про символіку в слов’янських народних піснях та обробляв багато інших мовно-фолькльорних матеріалів. Лише людське лихо-горе спіткало Івана Вагилевича призупинитися - в 1843 році трагедія: неочікувана смерть натхненника "Руської трійці" - Шашкевича. Ще рік-другий Іван вдавався до етнографічно-літературних спроб, але утримати сподвижників вже не вдалося - "Руська трійця" розвалилася. А згодом Іван потрnив в творчу кризу і, лише, надання духовного сану (яке видали аж по 7 рокам закінчення семінарії - затримували через його громадську роботу та участь в "Руській трійці") якимось чином відволікло його. Вагилевич ще продовжував дописувати в чеську та львівську періодику, але натхнення розвіялось і дружньої поради-підтримки побратима (Шашкевича) уже не було.
Отож, в 1846 році Іван Вагилевич переселився до села Нестаничі (тепер Радехівського р-ну Львівської області), ставши парохом місцевої греко-католицької громади. Але енкргійний й творчий характер Івана там був незатребуваний, а душа його нуртувала дала. Саме в ті часи, 1847 роком датується, Вагилевич звертався до російського уряду з проханням дати йому посаду на кафедрі слов’янських мов у Києві або Харкові, але його прохання не задовольнили (очевидячки, боячись його антикрекально-староцерковного творчого сліду в "Русалці Дністровій" та народницько-сподвижницької діяльності в "Руській Трійці"). Можливо, це стало останньою краплею суспільного нерозуміння та несприйняття Івана Вагилевича, що спонукало того до розчарування в українському тодішньому суспільстві-громаді. А Іван таки шукав підтримки в своїх зачинаннях (яку раніше йому надавав Шашкевич) - тому все частіше йому ставалао "обридливо-стриножуючим" душпастирство в маленькій сільській громаді. Він потребував більших маштабів - тому коли трапилася нагода попрацювати у львівському виданню - Іван рішився на кардинальні кроки - він в 1848 році полишив (самочинно покинув) парафію. За такий крок він був підданий громадському осуду (в тогочасі, це ставало суттєвим чинником) й позбавляло його певних майнових та фінансових чинників, а його сім`я й так в достатку не жила.
Так уж повелося, що завдяки своїй творчій праці, та славі зачинателя "Русалки", Іван Вагилевич був відомим серд галичанського кола інтелігенції, яке в своїй більшості було польсько-гебрейським й сповідувало, в більшості, їх суспільні напрями та тогочасні ідеї. І як наслідок, нестійка, але творча натура Вагилевича піддалась на їх умовляння й Іван, позбувшись свого духовного побратима-натхненника Шашкевича, подався "манівцями львів-ського бомонду". Якщо на початках це були ідеї москвофілів, то через відмову у викладанні в Києві - він прихилився до полонізованої частини львявської української громади - тепер уже впроваджуючи ідеї спільного уживання українців та поляків за польськими мірками та духовно-суспільними звичками. Та й полишення ним парафії було спровоковано цією групою полонофілів, які наобіцяли йому "золоті гори" та надали роботу - редакторство в їх виданні "Дневник руський". Ставши редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" він, за деякий час сфор-мулював на її шпальтах програмні засади "модерного українського націоналізму". Та не довгим був той період - після 9 номера газети - вона припинила свою діяльність. Залишившись без роботи та засобів для утримання сім’ї, Вагилевич спробував навернутися до релігійних основ, але Консисторія відмовилась дати йому знову парафію, та ще й реакційне духовенство загрожувало суворим покаранням за непослушність. Перебиваючись дрібними підзаробітками, Іван дотримався до 1951 року, коли йому вдалося влаштуватися співробітником — помічником кустоса (хранителя) музею Оссолінських у Львові. Але на ті часи припав світський розгром революціонерів-полоністів, який учинив кардинал Михайло Левицький, і вже з тих пір "Руського собору"и не існувало. На додачу до того всього, Івана Вагилевича - як найбільш відомого їх представника - було поз-бавлено духовного сану, офіційно - за самовільне залишення ним парафії (хоча насправді були ще й додаткові чинники, які брали початки ще з часів "Руської трійці").  - не було. Такий різкий випад духовенства спонукав енергійного та відомого в окрузі діяча-літератора до відповідних кроків, маючи релігійну освіту та числено коло друзів (особливо зі сторони лютеранів письменників Чехії) - Іван Вагилевич рішився перейти на лютеранство, яке набирало обертів на Галичині.
Такі непостійні світські релігійні "перескакування" негативно відобразилися на сприйнятті Івана Вагилевича в колі інтелігенції краю і він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Маврикія Дідушицького. Останній, який будучи куратором бібліотеки Оссолінських (тепер — Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України), наполіг на звільненні Вагилевича і той пропрацював лише дев'ять місяців. З тих пір поневіряння Вагилевича та його сім’ї набули постійного явища. Позбавлений постійної роботи, Вагилевич близько десяти років підтримував нужденне життя своєї сім’ї випадковими заробітками, заледве зводячи кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в «Gazeta Lwó wska», коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. Поміж тим йому далися кілька й творчих доробків - передусім це були переклади поеми Яна Коллара «Дочка Cлави», окремі твори «Краледворського рукопису» В. Ганки та Й. Лінди; переклад польською мовою — «Повісті минулих літ»
Лише зачинаючи з 60-х років 19 століття, Іван Вагилевич позбувся складнощей життєвих колізій - він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті. Та, саме, в 1862 році — він науковий керівник упорядкування Львівського міського (лонгерського) архіву, підготував до друку близько 1200 документів з історії міста Львова і Галичини. До того ж Іван Вагилевич не полишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.
Через призму років і видається, що нещасливий в особистому житті, загнаний, як заєць хортами, цісарською адміністрацією, збаламучений панеславістичними (москвофільськими) мріями — Вагилевич розчарувався в руській-українській громаді і забув благородні мрії молодого віку свого. Але перейшовши до польського табору (чи заради побавлення нужденності чи свідомо-світоглядно це учинивши), але і це не врятувало його від поневіряннь аж до самої смерті, яка спіткала його на 55 року життя. У Львові 10 травня 1866 року помер Іван Вагилевич, похований на Личаківському кладовищі (і незважаючи, що на полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, проте існують твердження, що ця могила не автентична).

Творчий доробок

   З 1835 року і до кінця життя виступав в основному як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwó wska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.

* Співавторство «Русалки Дністрової» → 1837 році

* «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» → 1837 році

* «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» → 1839 році

* «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» → 1841 році

* «Про упирів та відьом» → 1840 році

* «Монастир Cкит у Маняві» → 1848 році

* «Замітки о руській літературі» → 1840 році

* «Наука про дакійсько-романську мову» → 1845 році

* «Граматика малоруської мови в Галичині» → 1844 році

* «Розправа про південно-руську мову» → 1843 році

* «Замітки о руській літературі» → 1848 році* «Початкові правила малоруської граматики» → 1846 році

* Літературна розвідка «Передговор к народним руським пісням» (передмова з Русалки Дністрової)

* Співавторство «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica» → !!! році

* Поезії з «Русалки Дністрової»

** «Мадей»

** «Жулин і калина»

** «Колядки» (ймовірні Вагилевичеві обробкиз Русалки Дністрової)

** «Ладкані» (ймовірні Вагилевичеві обробки з Русалки Дністрової)

** «Гагілки» (ймовірні Вагилевичеві обробки з Русалки Дністрової)

* Переклади на польську та руську-українську мови:

** «Дочка Cлави» → поема чеського письменника Яна Коллара → !!! році

** «Краледворський рукопис» → окремі твори В. Ганки та Й. Лінди → !!! році

** «Слова о полку Ігоревім» → на українську та польську мови → !!! → !!! році

** «Повість минулих літ» → на польську мову → !!! році

Цікавинки

   В деяких своїх творчих та життєвих експериментах Іван Вагилевич був, допіру, першовідкривачем, як для українського суспільства так й східноєвропейського. Для приміру:
*  в 1838 році Іван Вагилевич в часописі чеського музею в Празі вперше впімнувся про етнічну групу - "Гуцули"

Джерело: https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/ivan-vagilevic