5 листопада минуло 100 років від дня народження нашого видатного земляка, члена Національної спілки письменників України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка в галузі літератури (1996 р.) Віктора Олександровича МІНЯЙЛА. Він – автор багатьох оповідань, повістей і романів («Вічний Іван», «Кров мого сина», «Зорі й оселедці», «На ясні зорі», «Останній рубіж» та ін.). письменник був нагороджений орденом Ярослава Мудрого V та ІV ступеня, лауреат республіканської премії ім. А. Головка (1984), літературно-містецькою премією ім. І. Нечуя-Левицького (1997), він є Почесним громадянином м. Біла Церква, Почесним членом «Проствіти» ім. Т. Шевченка, нагороджений її медаллю «Будівничий України».

У бібліотечно-інформаційному центрі гімназії до 100-річчя видатного письменника була створена тематична поличка, де представлені його твори, проведені бесіди з учнями про творчість В. Міняйла.

Віктор Грабовський

Вікторові Міняйлу

Куди ми йшли? Не знаю доладу.

Брели просити –

Босі, напівголі...

Але й у тій своїй голодній долі

Все ж бачу неньку

Гарну, молоду.

Ще неслух, сновигаю в полинах,

Наструнений,

Зарошений,

мов пташка,

не відаючи,

чом так лячно і важко

відлунює ув серці далина.

З-за обрію яєчко золоте

викочується, начеб-то з-під квочки,

і ранку цього вишита сорочка

спадає нам під ноги просто в степ.

Як солодко зрости в такій красі!

Як боляче краси не розпізнати!...

Уклякнувши, цілує землю мати

За нас усіх...

                                    1979

Галина Гай

Віктору Міняйлу

У листопадових медах

Цілунки із гірчинкою.

В безлистих в яблуках садах

Туман спада сльозинкою.

Ще на Пречисту відлетів

Останній птах до вирію,

А я лелеку з-під небес

Блакитнооким вимрію.

Він принесе у світ дитя –

Моє земне продовження,

Щоб вознести нове життя

До розуміння Божого.

І відстраждати біль і гнів,

Розп’яття незаслужене,

І розказать про білий світ,

Що із Пегасом сплужений.

Пливуть літа, життя мина,

Скипають болі й радості,

А у людей душа одна

Від юні – і до старості.

2003

Андрій Гудима

Віктору Міняйлу

Роки чи коні?..

Гривоньки, як дим,

Позаплітались в журавлину просинь.

Я вітром увірвався молодим

У щедру вашу теплотворну осінь.

А ви в саду.

Ви думоньки свої

Саджали, ніби саджанці, допізна.

І в кожній кроні диво-солов’ї

Перекликались і мостили гнізда.

Не солов’ї,

А бджоли поміж трав

Життя вкладали в незвичайні соти.

Я несміливо стежкою ступав.

І завмирав. Народжувався всоте.

Які для себе відкривав світи!

Маліли гори і скресала крига.

А ви мені по-батьківськи: «Лети!

Лиш у польоті тужавіють крила.

Вперед і вище. Не дивись назад.

Яви себе в дзвінкому стоголоссі.»

Який безмежний, неосяжний сад

І щедра ваша теплосяйна осінь.

Достойним буть крила і висоти,

Що ви мене на них благословили.

Побути з вами – значить підрости.

Побути з вами – це набратись сили.

 1979